Імпорт ГМ-ріпаку фактично легалізує його вирощування в Україні, а це — втрата значних конкурентних переваг

Які причини зменшення обсягів завантаження переробних підприємств?

Остап Пальчевський: Причиною дефіциту сировини для переробки, звичайно, можна вважати коливання кон’юнктури світових ринків олійних культур або стан посівів озимого ріпаку в Україні. Втім, головна проблема насправді в іншому.

Сьогодні для багатьох учасників ринку та експертів є очевидним, що ідея створення доданої вартості переробкою олійних культур в Україні перетворилась на ілюзію.

По-перше, в структурі доданої вартості дедалі суттєвіше місце займають витрати на переміщення сировини та готової продукції в межах країни (інколи проти напрямку основного руху до кінцевого споживача). У країнах, які зорієнтовані на переробку імпортованої сировини, переробні заводи розміщені в місцях її легкої доставки, здебільшого з легким доступом водного транспорту. До цього слід додати протекціоністські заходи низки країн у вигляді імпортних мит на перероблену продукцію, які не поширюються на імпорт олійних культур.

Крім того, обсяги виробничих потужностей (понад 20 млн т) суттєво перевищують ті обсяги сировини, які може дати внутрішній ринок. Недозавантаження переробних потужностей веде за собою незворотнє збільшення вартості переробки, що зрештою лягає на плечі агровиробника у вигляді дисконту на купівлю агропродукції переробником. Така ситуація стимулює агровиробників віддавати перевагу експорту олійних культур перед постачанням місцевим переробникам.

Зрозуміло, що за наявних обставин ідея забезпечення переробних підприємств до рівня безперебійної роботи вітчизняною сировиною не працює з погляду маржинальності експортної альтернативи для виробника і спонукає переробників до пошуку «вікон можливостей» для імпорту найдешевшого сегмента сировини — генетично модифікованих рослин, що наразі заборонено законодавством.

Які ризики це несе для виробників в Україні та ситуації на ринку в цілому?

Остап Пальчевський: На папері все виглядає як створення в Україні певного «внутрішнього офшору» для ГМ-ріпаку, який буде тут перероблятися і потім експортуватися на зовнішні ринки, жодним чином «не перетинаючись» із внутрішнім виробником. Відповідно, в логіці ініціаторів цієї ідеї та їхніх прихильників серед чиновників внутрішній виробник ніяк не постраждає, оскільки і надалі зможе безперешкодно виробляти не-ГМ продукцію, адже інша в Україні заборонена.

Але на практиці все буде набагато складніше. По-перше, якщо в Україні масово зʼявиться імпортний ГМ-ріпак, кратно збільшиться вірогідність перехресних запилень, а також засмічення не-ГМ продукції елементами ГМО, наприклад, через залишки ГМ-сировини на складах, в елеваторних лініях та вагонах. Фактично ми матимемо ризик отримати ГМ-продукцію в будь-якій не-ГМ партії.

По-друге, давайте подивимось на політико-економічні наслідки. Якщо на ринку зʼявляється ГМ-продукція, тобто заводи починають її переробляти, постає логічне запитання: чому не можна пролобіювати вирощування такої продукції уже в Україні? Спочатку ріпак, потім «можна» сою. Наприклад, почати можна із виходу з тіні «кустарного» виробництва посівного ГМ-матеріалу для сої та ріпаку, про яке всі на ринку знають. Спочатку це буде «ліцензований» і «сертифікований» матеріал «суто для експорту до ЄС», а потім — і для внутрішнього ринку. Якщо на ринок заходить масовий дешевий продукт, він диктує правила гри. Ціна стає головним аргументом, і виробник не витримує конкуренції.

Виглядає як логічний вибір для виробника відповідно до вимог ринку: якщо є бажання виробляти ГМ-продукцію на зовнішній ринок — це можна робити, якщо ні — залишайся в екологічній преміальній ніші «без ГМО».

Остап Пальчевський: Давайте подивимось на цей «вибір» під іншим кутом. Починаючи з 2000-х років, коли ринок олійних культур лише зароджувався, Україна показала досить високий рівень культури вирощування продукції без ГМО. Відтоді було освоєно певний рівень технологій, зʼявилась експертиза, імʼя та впізнаваність української продукції на світовому ринку.

Якщо дозволити імпорт ГМ-ріпаку, це означатиме відкат на 25 років назад: це буде інше конкурентне середовище, не європейський преміальний ринок, а суттєво «дешевші» споживачі. І тут ми уже будемо змагатися не з європейським товаровиробником з його більш високим рівнем затрат, а з потужними гравцями з Південної Америки — з їхніми великими обсягами виробництва та більш низькими цінами конкурувати буде абсолютно нереально. Наприклад, Бразилія виробляє в 30 разів більше експортно орієнтованої олійної сировини, ніж Україна, і намагатися конкурувати з бразильськими постачальниками — просто безглуздо.

Навряд чи хтось хоче повторити долю аргентинських фермерів, які масштабували виробництво ГМ-продукції й у результаті залишились без грошей. В той час як на ринку «без ГМО» конкурентів менше, у нас є своє імʼя і ринки збуту.

Чому б переробним компаніям не імпортувати не-ГМ сировину?

Остап Пальчевський: Це дорого і не має жодного економічного сенсу, що розуміють всі учасники ринку. Якщо говорити про теоретичне вікно можливостей для роботи переробників на імпортованій ГМ-сировині — воно відкривається приблизно раз на 6-8 років. Відкриття аналогічного вікна можливостей для роботи на імпортованій не-ГМ сировині просто неможливе.

Однозначно виробник вирощуватиме ту продукцію, на яку буде попит. Але дозвіл на імпорт ГМ-сировини — це фактично право вибору для переробника і обмеження для виробника, якому залишається або вирощувати дорогу продукцію, але з незрозумілою перспективою ринку збуту, або вирощувати дешеву масову ГМ-сировину. Вибір очевидний, наслідки — теж.

Яка різниця в собівартості вирощування генетично модифікованих сої та ріпаку і без ГМО?

Остап Пальчевський: Різниця залежить від того, наскільки фермер володіє технологією. Більш вдосконалена технологія мінімізує різницю. Загалом вирощування чистої сої та ріпаку потребує певної експертизи, яку наші виробники здобували протягом довгих років. Собівартість одного гектара сої — 16-25 тис. грн/га, в деяких випадках до 33-38 тис. грн/га, ріпаку — 20-23 тис. грн. Для ГМ-сортів — 10-12 тис. грн/га. Якщо дивитися на ринок ГМ-продукції та не-ГМ продукції, то, з одного боку, це і різна технологія, і різна собівартість, з іншого — це і абсолютно інший пул покупців, які готові платити різну ціну за кожний сегмент продукції, премію за чисту продукцію.

Остап Пальчевський: Європейський виробник розуміє, що аграрна Україна є сильним конкурентом. І конкурентність ця досягається передусім завдяки унікальним перевагам, зокрема виробництву продукції без ГМО. Зі свого боку, європейці, звісно ж, зацікавлені у великому ринку збуту для своєї ГМ-продукції, тож із радістю будуть її сюди експортувати. А якщо ми ще й погодимось стати полігоном для вирощування «на аутсорсі» генетично модифікованого посівного матеріалу, це буде ще більш вигідний сценарій. Але де тут реальні інтереси України?

Розвиток переробки має бути розумним, щоб не занапастити при цьому всю аграрну галузь і її здобутки. Тож вихід тут — максимально зацікавлювати фермера, щоб він ставав ще сильнішим, а не обирав легший шлях, що призводить до деградації.

Тільки наша боротьба за місце під сонцем є запорукою нашої незалежності, сильного голосу на світових ринках — і не тільки в економіці, але й у геополітиці. Це сигнал партнерам, що Україна контролює своє продовольче виробництво. У підсумку хочу наголосити, що на сьогодні в Україні не існує жодних потреб для імпорту ГМ-ріпаку.

На мою думку, є, на жаль, небажання місцевих переробних підприємств платити ринкову ціну виробникам, що призводить до послаблення конкурентоздатності вітчизняного бізнесу перед іноземними переробними підприємствами на ринку сировини.

В Україні є всі передумови та можливості для збільшення виробництва не-ГМ ріпаку. Необхідно нам всім стало продовжувати роботу в напрямі стимулювання та розвитку виробництва не-ГМ олійних культур у країні.